Молоденька самовпевнена нетерпляча яблунька жила у великому саду. Незважаючи на всі перестороги старших, досвідчених яблунь, вона вирішила обов’язково весною зацвісти. Правда, зацвіла вона маленькими, жалюгідними рідкими квіточками, бо звідки було взяти юній красуні сили й соків для справжнього великого цвітіння: треба ж було зміцнити свій стовбур і крону. Квіти скоро втратили пелюстки, і щаслива яблунька відчула зав”язь плодів своїх гілках. Ось тут і збулося пророцтво старших яблунь. Хоч плодів було небагато, але й вони були заважкі для молодого деревця. Тонкі гілки гнулися від непосильного тягаря. Корені ледь встигали живити плоди своїми соками. Деякі яблука, не дозрівши, падали. Яблунтка перестала рости, оскільки всі свої сили вона віддала плодам. Її ровесниці в призначений час зацвіли, виросли стрункими, сильними і гарними. Їх гілкам чого було боятися тягаря плодів – їх зміцніле коріння могло живити і яблука, і яблуню. А та яблунька, що рано зацвіла, так і лишиася низькорослою, стала негарною, зістаріла в юності. Всі жаліли її, але ніяк не могли допомогти.
Немає коментарів:
Дописати коментар